Слов’янщина! – який величний гук,
Який широкий і містичне темний.
І скільки літ і як багато
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п’єдестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізіді,
Покровом щільним ідолові свому.
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не
В лице їй глянути одважним оком.
А що ж величної Слов’янщини сини,
Німої матері проречистії діти,
Між людьми чим прославились вони?
Чим похвалитись їм, з чого радіти?
Дивітеся: з них кожний як один,
Що світ би здержав на плечах здорових,
Міцний, як дуб кремезний,
Покірно руки склав в кайданах
Та раз у раз поклони низькі
Перед стовпом, короною вінчанним,
Порфірою укритим; стовп той
По праву спадщини царем названий.
І кожний весь в крові, в сльозах його лице,
Троїстая нагайка тіло крає,
А він, ховаючись, плете
І братові під ноги простирає.
Колись, бувало, сильний
Слов’ян-рабів виводив на майдани,
Тепер, куди не глянь, усюди
На себе самохіть кладе кайдани,
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина
Синонімом раба між людьми стало !
