Пашпорт

Осінній вітер в лузі свище,

Вербу хитаючи тонку;

А я схиляюся ще

Себе побачити в струмку.

Давно з чола у жінки

Не п’ю вже солодко крізь

І, втомлений від поцілунку,

Не сплю у неї біля ніг;

Вона, коли ховає ставню,

Удосвіта ще тьма густа,

Не тягне у жагу

Устами знов мої уста.

Бо так мене побила праця,

Що свій і пашпорт я подер,

І всі бояться, мов вигнанця,

Мене самотнього тепер.

IIВерба шумує на негоду,

І перегукує сову,

І губить листя жовте в

На свій відбиток та траву.

Я ж ляскаю руками ноги,

Сухий ламаю очерет,

Роблю із нього куці

І в річку кидаю вперед,

Аби моя подоба в листі,

Та ще й з рогами на чолі,

Плила, неначе чорт в

Що вчора виривав греблi,

Але, утомлений сьогодні,

Замріяний про дальній вир,

Очима блудить по безодні,

Де висять хмари, мов

IIПливи ж, пливи в холодній

По хвилі темній та сліпій,

А я по жовтім

Піду у навздогін тобі.

Туди, туди, де в гирло

І діва сходить з білих

І думає: чи

Цілують ноги у дівчат?

І, не злякавшись,

Мою розгляне у

То я, то я водою

На діву з берега

І щось там прикре в неї

Від чистих бризок на лиці,

Тоді вже пашпорта не

Довіку у країні цій.