Колись я із тяжкої
На лаві дубовій лежав,
Останній карбованець
В пустії калитці держав.
Аж тут навинулась дівчина,
І я свою тугу забув;
Дівчино, моя ти дівчино,
Богдай тебе бог не забув!
І сів я на лаві дубовій,
І сіла дівчина моя,
Дівчина мене обійняла,
Обняв же дівчину і я.
Їден поцілунок гарячий
І я, як від чарів, ожив;
Дівчино, моя ти дівчино,
Богдай тебе бог оживив!
Дівчина мене пригорнула,
Дівчину і я пригорнув,
Дівчина на лаві заснула,
І я коло неї заснув.
І снилось так мило та любо,
І я через сон
Дівчино, моя ти дівчино,
Богдай тебе господь
Раненько дівчини не стало,
І знов я на лаві
І міцно слабими
Пустую калитку держав.
Узяла, псявіра, узяла.
І я собі тихо
Дівчино, моя ти дівчино,
Богдай тебе дідько узяв!”
