Клейка липнева ніч.
І темрява липуча,і куряви сувій солодкістю набряк.
І світло із вікна брудне, ніби онуча,ворушиться, напнувшись опукло на будяк.
А там, де отвір в ніч, де джерелує лампа,немає ні душі.
Та світло не зника.
Та чути за вікном — незримий хтось чалапа,забуте щось шукає, ворожить по
Тут не живе ніхто.
Та й місце нелюдиме.
Зіржавіла ожина, немов колючий дріт.
Комори, стайні, дім — те все пішло за димом,колись тут до ноги впень вищадили рід.
Стражденна кожна мить до тіла кров’ю липне,і тиша вощана у вуха
Та дошка гробова раптово ніччю скрипне,і серце дротяна колючка
І пада, ніби в сон, твоє слухняне тіло,падіння все триває (немає опертя)за поглядом слідом ув ополонку білу,в бездонну глибину убитого життя.
Там був, напевне, стіл і кряжувата лава,тут сволок і хрести, там скриня й
Тут жив селянський рід і кущувавсь на славу,минулий простір тут ущільнено
Бо радість в ньому й гнів, народини і смерті,молитви і плачі, хрестини, весілля —ущільнили його до речової
Земля повітрям стала, повітрям же —
І курява в сувій згорталася щоліта,повітря ж, наче тісто, місилося щодня,і, наче в маслобойці, збивалось в житлі світло,коли у житлопростір збиралася рідня.
Тому не в простір зір, а навпаки: в зір — простірпроламувавсь, в єство провалювавсь на дно.
На пам’яті в моїй те світло, мов короста,а душу ж просвіща — рентгенівське вікно.
Під попелом часу забуті убієнні,і вбивці в ковпаках, і шаблі у руках,і страх, відвічний страх, просвічений рентгеном,показував, що він гніздиться у
Та десь із-під землі когут прокукурікав:ні муру, ні вікна, ні поклику, ні
Кров витекла з очей і склеїла повіки,і смужкою до них бинт світла прикипів.***
