Все висохло, все одмінилось в глину.
Улігся порох літній на стежині.
У камінців посохли корінці,сухий ручай запікся на щоці.
І тінь руда, мов курявна ганчірка,волочиться онучею з узгірка.
Все вижухло, аж навіть погляд
Колись тут, кажуть, був намет султана.
Його сушив тоді, напевно, нуд,як і мене, самітного, отут,де стала швидко потертю траваі глина заніміла
Побачив тріщину у себе на долонях —крізь них вже видно ягоди червоні:шипшина хижа кіби розпустила —чиє вона вночі терзала тіло?
І заболіли, защеміли рани,бо в тім кущі я упізнав султана.***
