“Тріпоче сокіл сріблом потемнілим”

Тріпоче сокіл, сріблом

Знімаючись у вогку височінь,

І любо впасти на зелену

Натрудженим і наболілим тілом.

Доми, давно порівняні до скринь,

Людські слова з їх розмахом

Дай, серце, волю нетерплячим крилам,

Затріпочи, розвійся і полинь!

А серце так: ти ж той листок

На гілці всеземної деревини,

Ти ж тільки частка, лінія одна!

Зумій же чуть, як переходять

Крізь дерево плодюче та високе,

Спізнай, яка у цілім глибина!

1922 г.