Тріпоче сокіл, сріблом
Знімаючись у вогку височінь,
І любо впасти на зелену
Натрудженим і наболілим тілом.
Доми, давно порівняні до скринь,
Людські слова з їх розмахом
Дай, серце, волю нетерплячим крилам,
Затріпочи, розвійся і полинь!
А серце так: ти ж той листок
На гілці всеземної деревини,
Ти ж тільки частка, лінія одна!
Зумій же чуть, як переходять
Крізь дерево плодюче та високе,
Спізнай, яка у цілім глибина!1922
