На селі

Лежать покошені,

Поля безлюдні вдалині,

Ховаю погляди тривожні,

Бо тут невесело мені.

Бо думку давить і

Вороже небо в вишині,

А в грудях тане щось і тає,

Мов грудка воску на вогні.

Такі ж убогі ви і прості,

Сумні, покошені поля!

Чого ж до вас прибула в

Душа зажурена моя?

Давно вже ниточка

Та, що єднала нас колись,

І гуркіт міст, і крик, і

В мою мелодію впились.

Мені чужий ваш дикий спокій,

Безмежна просторінь – чужа,

Бо покохав я вир глибокий,

Де тоне камінцем душа.

Бо на дахах і щоглах

Я серце розіп’яв своє,

А ваша ніч – нудьга зловісна

Мені заснути не дає.

Якесь шемрання

З села до серця

Щодня, як заграва погасне,

Я – безпритульний сирота.

Яка глибока тиша скрізь!

Не шелестить достигле поле;

На свіжозрошений

Летять метелики і бджоли.

Єдиний невідомий

Вгорі крилом повітря крає,

Мій погляд блудить по степах,

І думка губиться в безкраї.

А лінь повільна

На всіх, на все, мов сон глибокий,

Давно відвик я від села,

Чужий мені цей дикий спокій.

Бо ні трамвай, ані

Повітря рухом не сколише.

І не зворушить тут

Лінивої, глухох тиші.

Хіба рогатий чорний

Крильцем торкнеться до бадилля,

Тоді глухий і низький

Згадає шум автомобіля.

Глухої ж ночі

Згадаю світло електричне,

Коли завітять

Гнилі тваринки фосфоричні.

Дивлюсь на довгий, голий шлях

Куди ж то тягнеться він далі?

Коли б Вергілій у руках,

Читав би римські пасторалі.

Такий нестерпний довгий нуд!

Куди подітись од безділля?

Пішов би по книжки в сельбуд,

Та ба!

Сьогодні не неділя.

З

И

И”,

А

У. 1926.