І знов я
У пожовклім гаю,
Що серцю про старість нагадує,
А зісохле і
Листя
Крутиться й падає,
Крутиться й
В душу мою.
І щемить моє серце,
Од натуги осінньої туги,
Бо знову до
Шелестом
Одірване листя.
А серце тремтить,
Воно б’ється і
Й за листям пожовклим летить.
А в садках,
Що відходять у тишу,
Кров’ю
Золотаве вмирання,
Ходять алеями тихі
І вицвіле листя на гіллі колишуть.
Завмерло
Між сосон крислатих,
Зараз там холод
І випрілий
Зелена
Комусь махнула, мов хустка,
Комусь на прощання,
А на безлюдних стежинках,
Покритих мерцями,
Німа
І запущена пустка.
Я самотній
У пожовклім гаю,
Зітхаю
Вдихаю і п’ю,
Легені
В’ялим повітрям
І на захід,
За сонцем у путь,
За шелестом
Пускаю
І тугу мою.
Я замовк і
У пожовклім гаю,
Де
З осінньої
Бронзові сльози падуть.
І
Моє серце
Од
Осінньої туги,
Що її до весни,
До весни не спинить,
Доки зеленню
Не одягнеться вдруге.
З
И
И”,
А
У, 1926 р.
