Портрет Ван-Гога

Смеркаються трави, весь день зеленивши повітря,кульбаби злітають угору, немов пухирці,скупою здається вечірня палітра:малиновий захід і луг в молоці.

На спадкові віку життя небагате,як листя пожухле, окремляться дні,здобутки дрібні, обернувшись у втрати,в душі каламуть полишають на дні.

Розірваний лікоть, і чашка розбита,і дірка на грудях, аж вітер свистить,і в пальцях тремтливих спалахнута бритваоклично-малиново палахкотить.

І пляма молочна блищить на долівці,відбивши, мов дзеркало, дещицю дня:шмат лугу, летюча корівка і вівці,і пише копитцем блакить хмареня.

Та погляд не бачить того, тільки пляму,і кількість розлитого важить рука,неначе лускою, обріс черепками,і душу стиска череп’яна луска.

І важко ступити, бо шкоди накоїш,сколотиш туман чи малиновий сік,чи бритва, розтявши зап’ясток надвоє,збагатить палітру вечірню навік.

Кульбаби летять, пухирці відринають,і глиняна дірка у грудях свистить.

Поволі смеркає, і воронів зграязатулює в тріснутім небі блакить.

Крізь тріщину в чашці тонесенька цівкатече і долоні сухі червонить,луска обпада на червону долівку,і бритва, роздмухана вітром, горить.***