Ой, як пахнуть сніги!
Голова захмеліла,і, учадівши, всох серед снігу будяк.
Під ногами, поглянь, навіть тінь побілілаі біліє, біліє в очах
Кім’ях снігу летить у безодню зіниціі, маліючи, тане в її глибині,і зникають у небі побілені птиці,і минають, минають раховані дні.
Ох, як пахне життя!
Особливо — минуле.
День від дня не відняти — суцільний клубок.
Тільки голос подасть здаленіла зозуляз глибини забуття, з осереддя
І холодне крило аж по горло нагорнезапахущих снігів і тебе захмелить,аби сохле стебло не здавалося чорнимі прожите життя не збігалось у мить.
Розкотив сповиття по самісіньке літоі звільнив свою плоть, закричав немовлям,бо без білих снігів надто вільно на світі,що й поглинути може потульна земля.
В білий кокон снігів сповивайся щільніше,до стебла хай тебе приторочує нить:хилитайсь, хилитайся, неначе горішок,щоб до білої суцвіті сніг пережить.***
