Сніги

Ой, як пахнуть сніги!

Голова захмеліла,і, учадівши, всох серед снігу будяк.

Під ногами, поглянь, навіть тінь побілілаі біліє, біліє в очах

Кім’ях снігу летить у безодню зіниціі, маліючи, тане в її глибині,і зникають у небі побілені птиці,і минають, минають раховані дні.

Ох, як пахне життя!

Особливо — минуле.

День від дня не відняти — суцільний клубок.

Тільки голос подасть здаленіла зозуляз глибини забуття, з осереддя

І холодне крило аж по горло нагорнезапахущих снігів і тебе захмелить,аби сохле стебло не здавалося чорнимі прожите життя не збігалось у мить.

Розкотив сповиття по самісіньке літоі звільнив свою плоть, закричав немовлям,бо без білих снігів надто вільно на світі,що й поглинути може потульна земля.

В білий кокон снігів сповивайся щільніше,до стебла хай тебе приторочує нить:хилитайсь, хилитайся, неначе горішок,щоб до білої суцвіті сніг пережить.***