Тяжіння
Приручений вітер слухняно зі мною ішов через степ,куйовдив волосся уже не густеі слід замітав — лишався хвилястий пісок, —лише б не запікся важкий, переходжений крок.
Розмлоєна пахла земля глибиною,і час розкривався, мов скойок долоні,аби показати на хвильку перлину зерниниі визначить сенс прожитої кожної днини.
І щоб повернутись назад, де паслися коні зелені,щоб слід полишити, набрав я землі повним-повні кишені,та вітер під лікті мене піднімав, і розвіював порох,і вузлики дат розпускав, і пам’ять прозорив:хто ти, звідки, навіщо, куди?
Не питайся, бо тут був завжди,був ти всюди усім одночасно,через те й почуваєшся щасноі злетиш, мов дрібна порошина,поки простір тебе не зупинить.
Адже простір — то пам’ять про час, —він завжди віддзеркалює насгрудомахою, шляхом, стеблом, борозною,аби душу твою, як зернину, роздвоїть,розчахнуть пополам твою плоть обважнілу,щоб одна половина д’землі,а інша — до неба довічно тяжіла.***
Павло Мовчан
Другие работы автора
Голос серця
Упізнаєш мене вві сніі видихаєш:— Мій Та всюди люди мовчазніхитають скрушно:— Вона Як порошинку, на рукахнесу тебе й боюся вітру,і замість тіні — хилиткалоскоче ноги пляма світла — Любове, — шепочу, — збудись,бо люди
“Промкнулося світло і впало на світле — ясне”
Промкнулося світло і впало на світле — ясне,а зверху осоння яріло зелене;зітхання злетіло, засвічене днем,немовби душа відлетіла від мене Цей день промине… По рожевих снігаххуртована сутінь відхлине,і скупо зав’яжеться в синіх очахпрозорим пр...
І сон розгадую вві сні
Була подушка голками Чи, може, спав в терновому вінку І снилося: біжу високим житом,і вустюків в мені, як в Я сам не свій… Мов на чужій подушці,не рухаюсь, зіщулений
Вихід “Твій подих пронозить мене”
Твій подих пронозить мене, наче воду у склянці, —хитається розум, вдихаються сльози в нестямці Яка коловерть — колування зелини дрібної, —невипита смерть нахолола в напої Життя недожите — пиття недопите з тобою Журбою розведена раді...
