Люкреція

Давно ріка вернула в береги.

Давно нора засипалася в

І місто мовчки зводить

Вали із частоколами колючі.

Та ще лежить над плямами полян,

Над краєм, що не розгортав ще крила,

Важкий і нерозгаданий туман,

Мов мармуру незайманого брила.

О мряко неповторної доби,

Дими з-під стріх, що стеляться так низько,

Жінки, що тчуть при огнищах собі,

Чоловіки в дощах на пасовиськах!..

Що зверне їх до мутної

Від тих отар, від сивої худоби?

Етруски, умбри, хижі

Щоб гори перейшли вони і д’оби.

І ось твоя ясна і щедра

На твердь і міць Латинового дуба.

І креше шлях ударами

Рідня царева, зайшла і нелюба.

Проста чесното юної

Що Брутові і Цезарю дасть сили.

Щоб полонили море

Ілегіони сушу полонили.