Присуд

Ані шаблі, ані

Не схрестити в останнім герці:

Та ж камінно-мертва душа,

Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,

Тільки — трупи в житах, тільки —

Та від хрипу кривава іржа,

Що замкнула посинілі

Може, скажеш — зійде!

Проросте!?

Поміж ребрами хат, по

Диким зіллям займається

І регочеться з неба і з Бога.

Диким, древнім монгольським

Необмежена тиша заводить:

Сірим попелом стало

Під огнем степової свободи.

Але сонце не згасло.

Горить,

Незворушне, байдуже тіло,

І освітлює тишу

Летаргічних століть.