Ані шаблі, ані
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.
Вже нема хуторів і держав,
Тільки — трупи в житах, тільки —
Та від хрипу кривава іржа,
Що замкнула посинілі
Може, скажеш — зійде!
Проросте!?
Поміж ребрами хат, по
Диким зіллям займається
І регочеться з неба і з Бога.
Диким, древнім монгольським
Необмежена тиша заводить:
Сірим попелом стало
Під огнем степової свободи.
Але сонце не згасло.
Горить,
Незворушне, байдуже тіло,
І освітлює тишу
Летаргічних століть.
