Нема Дніпра, нема, та й годі
Є вкрита снігом далина.
Лише зненацька у
Хрустіння криги долина.
Але мороз у повній силі,
Дерева інеєм взялись.
Там, де гойдались гори–хвилі,
Курей селянських патра лис.
Він озирається зловтішно:
Ось що накоїла зима.
Йому і боязко, і смішно:
Де ж той Дніпро?..
Нема, нема.
В снігах немов сліди від борон
Рубають хмиз на берегах.
І кряче тристалітній ворон
Недобрий, лиховісний птах.
А селянин косу готує,
Він розпізнав за довгий вік:
Там, попід кригою,
Живий, нескорений потік.
Якщо просвітиш пильним
Зимові товщі неживі,
Між сонцем і отим
Зв’язки помітиш вікові.
І зрозумієш за
Дніпрових вод глибинну суть:
Живі, невидимі
Скресання дух в собі несуть.
І що той ворон навіщує,
Набреше лис на сонця щит,
Дніпро весняний не почує,
Бо люта крига вже тріщить.