Запорошене око сльоза омиває,схолонають ліси, і листочок листка доганяє,і повзуча трава завмирає, наїживши спину,щоб ухутрити плечі тобі соболино.
Ніби іскра — папір — порошина пекучапропалила весь світ — чорна дірка зія,отвір ширша — для ширших сполученьпродувається пам’ять
Та у звивині мізку — тернина —гострий спогад, урослий цвяшок:пропалила долоню жарина,і крізь неї тече порошок.
Не вхопить мені борошна, нене, у жменю,губ мені не стулить, бо пече,корба крутиться, кру… помрячено,борошенце крізь руку тече.
Запорошені очі не бачать,як листок обганяє листка,борошнина, мов присок, гарячабілу днину наскрізь
І повіки, обтяжені мливом,підіймати все важче мені…благувато, ні, мабуть, щасливопосміхаюсь — гну губи мучні.
І обметицю злизую з жорен,обціловую камінь терпкий,струмінь борошна свердлом прозориму долонях буравить дірки.
І язик діркуватий, як сито,слово «хліб» не протисне ніяк,аби пам’ять з життям сполучити,відновивши забутий вже смак.
І мовчу, і кручу свою корбу,чую вік, як гуркочуть трибки,бачу, котиться торба із горба,хоч заплющивсь, бо граю в жмурки.
І трава, наче дріт, під ногами,і куди не ступлю — дерева…— А за ким я біжу?— За
Вітер пам’ять, мов ліс, продува…***
