О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів!
У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу!
Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холонемальована луна кілечком на снігу?
Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився:минуле відійшло… і чути стук коліс.
Хоч з колеса часу повипадали шпиці,та проорався слід через життя навкіс,і обід — ген лежить — золочене кружальцена чистому снігу, на аркуші
Обручки золоті з караючого пальцяза мною слідкома летять, дзвенять, летять.
І коло золоте попереду іскриться,і покотьолом тінь біжить, і відстає,і ноги на бігу мелькочуть, наче шпиці,і котять, сніг рвучи, важке ім’я моє.
Ні викричать його, до віку не позбутись,воно в тобі, в крові токоче, наче вісь,кружляючи життя, неначе обід гнутий,виводячи на шлях в гущавину коліс.
У брязках, в шумі шин, у дзенькоті металузливаються вони в одне протяжне:
Чим швидше, тим лункіш на шиї калатало,прив’язане до пам’яті моєї вже давно.***
