Кільця

О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів!

У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу!

Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холонемальована луна кілечком на снігу?

Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився:минуле відійшло… і чути стук коліс.

Хоч з колеса часу повипадали шпиці,та проорався слід через життя навкіс,і обід — ген лежить — золочене кружальцена чистому снігу, на аркуші

Обручки золоті з караючого пальцяза мною слідкома летять, дзвенять, летять.

І коло золоте попереду іскриться,і покотьолом тінь біжить, і відстає,і ноги на бігу мелькочуть, наче шпиці,і котять, сніг рвучи, важке ім’я моє.

Ні викричать його, до віку не позбутись,воно в тобі, в крові токоче, наче вісь,кружляючи життя, неначе обід гнутий,виводячи на шлях в гущавину коліс.

У брязках, в шумі шин, у дзенькоті металузливаються вони в одне протяжне:

Чим швидше, тим лункіш на шиї калатало,прив’язане до пам’яті моєї вже давно.***