Вступ до поеми “Мазепа”

Навколо радощів так

Який у чорта “днів бадьор”,

Коли ми крила

У леті марному до зорь.

І гнів, і муку

Співаю я в ці дні журби,

Коли лакеї йдуть

Й мовчать

Німій, одуреній, забитій,

Невже не встать тобі від ран?

Москві та Жечі

Колись жбурнув тебе Богдан.

А потім хтів тобі

Від серця щирого

Його ж ти зрадила і

Пішла рабинею Петра.

Хіба не жах: своєї

Не маєш ти в ці скорбні

У тебе так: два-три герої,

А решта — велетні дурні.

У тебе так: все безголов’я,

Що на багно кричить:

Якби я міг, якби зумів

Тебе,

Вкраїно,

Твої шляхи — відчай і камінь,

Така прекрасна й, мов на гріх,

Ти плодиш землю байстрюками

Багном і гноєм — для других.

У голові твоїй — макуха!

Хіба ж ти можеш жить сама,

Російсько-польська потаскуха,

Малоросійськая тюрма.

Веди ж, безумна, до

Мене на розстріли і

Ах, я люблю тебе,

Вкраїно,

І сам не знаю, що кажу.

Я ж син твій, син, що йшов за

На смерть і реготи не раз,

Той, що прокляв і Бога й небо,

Аби тобі був слушний час.

Я йшов кривавими

І знов піду, де гул і мла,

Лиш одного я хочу, мати,

Щоб ти щасливою була.