Буває так, що в
Сидить і соловей, і крук.
І дерево, немов пречиста,
Таїть зачатий духом звук.
Як видобуть?
Три шкури здерти,
Розсмугувати для труни,
За сим мовчанням за
Сховалась пика сатани.
Зневажливо кора сміється,
І чорно пирскають сучки,
Облоскотать його береться.
Ні краплі звуку, ні страждання,
З стрімких стримінь і — на позем:
Сокира й струг для лоскотання;
Рука, спарована з ножем,
Перебирає волоконця,
Круги розкручує — нема,
Бо в кроні дерево
Своє птахоподібне серце.
То ж так пророчисто і
Воно лунить і, мов жеврінь,
Зсередини світлує тінь,
Що поїть хмільно бандуриста.
Такі несхибні постулати,
Що за набутком — вічно втрати,
Що за причиною —
Остружок звивсь — зганяє
З планиці лишок сучкуватий.
А для цимбал, що й для труни,
Одна сокира й деревина.
Згинає тесля круто спину,
Коли вганяє колуни.
І звук спонтанної
Йому лоскочеться у вусі.
В зеленолистій завірюсі
Сучки, як роги сатани.
І голосним єхидним
Сокира допікає всім,
Бо ж лезо, скупане в росі,
В руїнощах шукає втіху.
Так, продиктований рукою,
На дерева ляга указ,
Що буде з них
Для цілувань і чолобою.
О щедрість нищівна для всіх!..
Роздвоїв тесля окоренки,
Розлущив звук, немов горіх.
Сокира язиком
Зловила першу краплю
І, поринаючи в
Терпіння тихого, сміялась,
Бо розтеслялася
І ширивсь дифузійно згин,
Та бивсь настирливо один,
Однісінький — і вже останній
Клич фортепіанний:
Н е в и д о в б а т ь!..***
