Ти важко підняла повіки —цвіла соняшникова жовть,і перейшла моя сопілкав живу калиновую плоть.
І я вже мав нову обслону —джмелиним гулом наливавсь,не знаючи, що до полонувзаємного так кличе нас.
О вічна ваба оплодування, —що охмелила навзаєм;переступивши грань кохання,я впився у єство твоє.
Пізнавши солодість нектаруі глибину самовіддач,не знав, що затаїв покарутвій росяноподібний плач.
Не знав, що упаду в сльозину,змочивши зайві крила так,що втрачу навічно рослиннулюбов… і до нектару смак.
Та ще пилок на жовтих лапкахтак плутав неквапну ходу,що я застиг, як чорна крапкана сонячнім твоїм виду.
І та сопілка, що настількизачарувала нас в ту мить,живу протягувала гілку, —щоб в пісню знов заворожить.***
