Човен

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,

Мов дитя, цікава, шепче і розпитує

Хто ти, човне?

Що ти, човне?

Відки і куди пливеш?

І за чим туди шукаєш?

Що пробув?

Чого ще

І повзе ліниво човен, і воркоче, і

Відки взявся я – не знаю; чим прийдеться

Біг мій вічний – тож не знаю.

Хвиля носить, буря рве,

Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.

Хвилі – то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;

Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.

Поти лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:

Вітер гонить, хвиля ломить – і я вже на дно пішов.

Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль?

Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра

Кажуть, що природа-мати нас держить, як їй там тре,

А в кінці мене цілого знов для себе відбере.

Що ж тут думати?

Тримає, то тримає, а візьме,

То візьме – ні в сім, ні в тому не питатиме мене.

Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь

Все одно!

Шукати цілі?

Вік борись, плисти не

Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,

Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує

Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил

Се ж не горе!

Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!

Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;

Хоч би й дев’ять не вернуло, то десятий

І дійшов же до пристані.

Та ніде той не дійде,

Хто не має цілі.

Човне, як пливеш, то знай же, де!

Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.

Таж і в бурю не всі човни гинуть – тим ся ти потіш!

А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти?

Може, іменно тобі ся вдасть до цілі

Стрий, 13 іюня 1880