Муміну
Ми їхали, і повозок рипучийкотився сам, вирівнюючи кручі;і скріплювана подихами вісьзахоплено крутилася
А з-під коліс, із-під юрливих жорен,мов борошно, виборсувався порох,сідаючи на скроні та на плечіодноманіттям жовтої пустечі;порожній посуд глухо торохтів,потовщуваний мимоволі мливом,і прилипали до затвердлих стіпшляхи, якими прокотились зливи.
Яка нам грань покладена в єстві,що вигуки виваблює поволі,і де межа для мандрівничих стін,чому нас вічно вабить видноколо?
І материнська на ходу рукарозважує повітря по легенях:тремтять долоні — кисень протіка,окислюючи простір у зелене.
Хоча б, хоча б… не товщали шляхиі не злітали ободи зітерті,то б вивіз повоз на найвищий схил,де можна захлинутись від безсмертя.***
