Обтяжений життям, земною глибиною,я стежу: ген летить угору голос
І лійкуватий день сотає наді мноюмерхляве порохно і бджіл пожовклий
Угору — вгору, гей!
У небо глибкуватезасотується все, що віджило свій вік,і камінь відліта, розмоклий, наче вата,і образи летять крізь щілини повік.
Угору, вгору, вго… — в безодню, у безкрає,як жорен відліта запорохнілий степі, вкручений в зеніт, над нами зависає,щоб простір розмолоть на мливо
І голубим стовпом вода звелась зі ставу,щоб відстань зберегти і колір роз’єднать,та промінець промкнувсь і миттю все скривавив,і очі розімкнув, немов зірвав печать.
І раптом ти прозрів, і став, як сіль, — стооким,і віями махнув, і борошно здмухнув,і погляд розпростерсь на всі чотири боки,і, обігнувши світ, у краплі знов замкнувсь.
О крапле голосна, росино світоповна,лиш ти одна геть все спроможна охопить,що глибина твоя болюча, негріховна,вбирає забуття, щоб зриме відродить.***
