Мов злодій, власну хату
І попрямую в поле стороною.
Була — й
Хтось у моїм
Плоди зриває, вирощені мною.
Спритніший хтось,— такий, кому
Із гаманця в похмуру нічку світить.
Холодним п’ятаком від
Лягає промінь на вологі віти.
Чужий вівчар озвався на цепу,
Чуже обличчя виглядає з
Даруйте, люди!
В ніч оцю
Хто виграв, хто програв — не розгадати.
Домівки я позбувся за борги:
Правдиве слово нині не годує.
Чи друзі ви, чи, може, вороги
Вам заздрити було б, напевне, всує.
Нема притулку — це ще не біда:
Десь є душа, що ночувати пустить.
У чарці заіскриться не вода,
І на столі в полумисках не пусто.
В розмові щирій душу відведу,
А вранці уклонюсь тому порогу,
Що допоміг забути про
Та й потихеньку вирушу в дорогу.
Мені на Бога нарікати гріх
Я сам цю долю визначив для себе:
Коли обід, коли пустий горіх,
Коли за ковдру — лиш окраєць неба.
Хтось виведе у простір степовий,
А хтось гукне, щоб підвезти на возі.
Та знають друг і недруг: я —
І не марную віку у дорозі.
Щодня стрічаю обрії нові,
Для котрих треба серце розкувати.
Живий!..
Але скажіть, чи ви живі,
Хто правдою навчився торгувати?..
