Лиш кучугури тіней синіхзостались від нічних колон,вода, розмлоєна ліниво,у берег схлюпувала
Тріщав торішніми листкамиодудкуватий очерет,тінь плуталася під ногамиі виривалась наперед,ніби хотіла зупинитита чорнотою нагадать,що ніч, неглибоко зарита,ізнову буде
І тінь то ямою ставала,то вгору каменем росла,і стишувався крок помалу,пісок здіймався, як зола,так, наче ночі на поталубув відданий й згорів дотла.
І холод я відчув вчорашнійпідошвами, мов пригадав,як було моторошно-страшно,коли могилу сам копав:стояло сонце у зеніті,у яму тінь моя ввійшла —я поховав її тим літом,і в світі зменшилось тепла.
Немов вернувсь на пожарищеі навіть неба не впізнав:усе минуле стало ближчим,то падав в яму, то вставав,на камені підносивсь вище,до мертвих голосно взивав:— Простіть мені!
Я винуватий!
Я винуватий!
Бо живий!
Та ваші риси я вже втратив,душа лиш знає: ви — це
І бачу: тінь моя цибатазвелася вище
Чому, о доле, обділиламене веселощами ти?
Я відчуваю в своїх жилахвагу нічної
І тінь чорніє, мов могила,стримиш хрестом над нею… ти…***
