Ніч зменшилась,
А день почав зростати.
Освячую тебе,
Фантазіє людська!
Та мить і є Дитя,
Якого Божа
Із хмар звільняє,
Мов із сповитка.
Дитина — Світло.
Час з людським обличчям,
Це правда Всесвіту
І я вклоняюсь їй.
Ми сядемо за стіл
Христа звеличим.
І не одна
Впаде з–під сивих вій.
Кутя з перловки.
І по склянці чаю,
Скупий Багатий Вечір.
А
Я серед
Бога помічаю:
Він із розширених
Росте.
Дитя сміється,
Сонячно сміється.
Бажає
Щастя й талану.
А понад
Гайвороння в’ється,
І сніг
Нам на сивину.
Ми мовчки молимось.
Ми Бога кличем.
Тріщать
В сніговій імлі.
О час земний!
Чи ти з людським обличчям?
Чи є ще добрі
На землі?.
