6 мин
Слушать

Розділ VII Дідова Балка

Розділ

IIЗима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

На всі ворота замкнена Полтавакозацьку чату вислала на шлях.

Їх кілька душ, у них далекі очі.

Між ними Іскра і Лесько Черкес.

Сніги, сніги… Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес.

Гризуть вудила коні з нетерплячки.

Поривчий вітер вихолку несе.

Сніги, сніги… З якої б то болячкитак тихо все?

І тихо так – не все.

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком.

І далина на всі чотири бокиперехрестилась чорним

Стара моя Полтавонько,

Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькіі клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькітебе густим мовчанням облягли.

І що лишилось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,між попелищ некопані городи,де рили землю дикі кабани.

А потім знов на тому потолоччі,несіяні, мов квіти і трава,пробились люди і протерли очі,

Полтавонько, ти все-таки жива?!

Плакучі верби сплакали у водугірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободупопідруки ти вивела на світ.

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїмисвоїм богам молився князь Витовт.

Зминули дні.

Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.

Тебе обняв залізними рукамичужий король, неситий Сигизмунд.

І знову, знову, знову під’яремна!

Чи вже собі ми ради не дамо,ще й Вишневецький, виродок Ярема,свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

І знову захід – наче багряниця.

І знов надія в розпачі оман.

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,і всі кайдани розірвав Богдан!

І знову лихо.

Не пройшло і году, –у Білій Церкві складено угоду.

І знову ти лишилась на поталу,і знову панство суне на Полтаву.

Щоб знов тебе поставити навколішки,щоб ти була рабою, як колись.

Он знову люди з хуторів навколишніхв твою фортецю степом потяглись.

Іде, біжить – усе, що є живого.

Жене корів, кульгає до узбіч.

О давнє місто, звикле до облоги,яка тривожна буде в тебе

Козацька чата дивиться на шлях, –по самий обрій порожньо в полях.

Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,то вже стоять покинуті двори –людські осади за Полтавою,поодинокі хутори.

Пустеля, степ…ворон голодні

Нема кому із ким заговорить.

Лише димок із Дідової Балкикурить собі у небо та й

Там дід живе, той самий дід Галерник,немрущий дід, самітник і химерник,що, років двадцять бувши у неволі,уже ж коли вернувся, а й тепер,що не різьбить, – у нього мимоволіподібне до малесеньких галер.

Ложки, корганки, різні голянички,миски косарські з вухами, сільнички.

А вже таку різьбовану і ловкуніхто, як він, не зробить салотовку.

То винесе в Полтаву, то по селах(як не замети, звісно, й не дощі).

Отож в турецьких дідових

Полтава і затовкує борщі.

Ніде й душі уже на виднокрузі,і тільки в Балки Дідової – дим.

Це ж, певно, він у тій своїй ярузіна цілий степ залишився один.– Гей, діду, діду, од дороги близько!

Гей, діду, діду, як ви там, живі?– Та й те сказать, – хіба це вперше військоу мене пройде тут по голові?

Присунув пень, – це в нього за ослоник.

Та й сів стругати з липи ополоник.

У хаті тепло.

Пахне деревиною.

Коріння повно, всякої різьби.

Під сволоком, між маком і калиною,шматки сухої липи і верби.

Сказав Іван: – Казали добрі люде,це ж місяць грудень, літо ще коли.

Тут пройде військо, хтозна, як там буде.

В Полтаві ви б цей час перебули.– Не хочу людям завдавать мороки,сидіти сидьма на чужій печі.

У мене хата тут своя, нівроку,свій домовик, свої он рогачі.

Котору зиму я вже перечовгав.

І домовик зі мною домував.

Оце сидів на причіпку учора, –сміявся, плакав, руку подавав.

Якби я міг вам бути у пригоді,а то ж про шаблю думати вже годі.

А був колись такий великовоїн! –од трьох шабель ще й досі не загоєн.

Та й знов узявсь стругати свою ложку.– Отак собі і тупаю потрошку.

У Бога смерті не благаю.

Нічого, прийде і сама.

Я ополоники стругаю,а людям їсти що

Помовчали.

Душа шукала слова.

Воно трудне, не виважиш на хунт.

Кінчався день.

Потріскували дрова.

В печі горіло, наче Трапезунд.

Мигтіли різні в полум’ї химери,різець блищав у діда у руці.

Пливли по хаті крихітні галери –ковганки, салотовки, поставці…– Ну, хто про що, а я про Наливайка.

Вона співає чи уже мовчить?– То вже не співи.

То підбита чайкаотак, упавши, на степу ячить.

В ній наче щось навіки проминуло.

Прийшла із прощі дивна і гірка.

Так від людей Марусю відвернуло,що вже нікого й в хату не пуска.

Усе одна.

Нічого їй не треба.

Все їй чуже.

Здоров’я теж нема.

Та проща, ті ночівлі проти неба…оті нестатки вічні… та

Не дай Бог, може, в неї і сухоти.

Я все боюся – рине горлом кров.

А не приймає жодної турботи,а в хаті ж так – ні хліба, ані дров.

Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.

Невже ж вона й загине так сама?!– В такій біді ніхто вже не порадько.

Немає ради.

Ради тут нема.

Чого рвеш комір?

Тут хіба задуха?

Е, ні, стривай, нічого це не дасть.

В житті найперше – це притомність духа,тоді і вихід знайдеться з нещасть.

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Твій батько був,

Іване,

Остяницею, –наступний гетьман після Павлюка.

Ти ж син його!

Душі не занехаєш.

Не маєш права, ти ж таки не Гриць.

Ось пройде час, когось і покохаєш.

Преславний рід полтавських Остряниць!

Та, може, й буде Гандзя або Настя.

Та, може, й сином закріплю свій рід.

А юж не буде в світі мені щастя,поки живу я, поки й сонця світ.

Ми з нею рідні.

Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й непокореніі матері посивілі од сліз.

Минув той час, ті грози відгучали.

Нові громи схрестились на мечах.

Ми з нею – діти однії печалі.

Себе читаю у її очах.

Минають ночі думами,

І я минаю… і минають

Вона мовчить і думає піснями.

І не минають лиш її

Кінчався день.

Сумна і тонкобровадивилася Марія з божника.

Вогонь горів, потріскували дрова,шовкова стружка бігла з держака.

Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,помуркотів та й знов заліг у стружку.

І хаті знов не вистачило ока:хтось десь промчав, а балка заглибока.

І тільки сніг посипався з гілляки.– Агов,

Іване, он уже поляки!– От ми тут трохи і притрем їм роги.

А ви тут живете біля дороги, –сказав Іван, підвівся із ослоника.

А дід собі стругає ополоника.– Нікуди я,

Іване, не поїду.

А там і Ворскла скресне в берегах.

Та й тим ляхам який пожиток з діда?

Живу тут, як закопаний в снігах.– Дивіться, діду.

То ж такі ватаги.

Ніде ж нікого, важите життям.– З життям то так, то гра навпереваги.

Сюди-туди, не стямишся, – вже й там.– Що ж, вибачайте.– За що вибачати?

Мені що турок, що литвин, що

Над самим краєм пролетіла чата,і кінь із балки вимчався на шлях.

Вже в небі й місяць вистромить рогульку,і на порозі намерзає лід.

А дід запалить корінькову люлькуі довго ще дивитиметься вслід.

І довго-довго буде наслухатиоту раптову тишу хуторів.

Жар вигребе із печі, щоб до хатина цей димок чужий хто не забрів.

Залив той жар.

І виніс головешки.

А ти в кутку постоїш, кочерго.

Та так ото повештався, повештався,то так воно ще й наче не того…***

0
0
37
Подарок

Ліна Костенко

Ли́на Васи́льевна Косте́нко (укр. Лі́на Васи́лівна Косте́нко; род. 1930) — советская и украинская писательница-шестидесятница, поэтесса. Автор с…

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.