Розділ
IIЗима старенькі стріхи залатала.
Сніги рожево міняться в полях.
На всі ворота замкнена Полтавакозацьку чату вислала на шлях.
Їх кілька душ, у них далекі очі.
Між ними Іскра і Лесько Черкес.
Сніги, сніги… Сліди ще тільки вовчі.
Порожній степ і тиша до небес.
Гризуть вудила коні з нетерплячки.
Поривчий вітер вихолку несе.
Сніги, сніги… З якої б то болячкитак тихо все?
І тихо так – не все.
Ген хуторів причаєність глибока.
Он хтось іде в Полтаву з клумаком.
І далина на всі чотири бокиперехрестилась чорним
Стара моя Полтавонько,
Олтаво!
Щоразу по загладі молода.
Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,коли тебе пустошила орда!
І як літали стріли половецькіі клекотіли степові орли!
Минулих літ великодні мертвецькітебе густим мовчанням облягли.
І що лишилось від твоєї вроди?
Безлюдних дворищ виляглі тини,між попелищ некопані городи,де рили землю дикі кабани.
А потім знов на тому потолоччі,несіяні, мов квіти і трава,пробились люди і протерли очі,
Полтавонько, ти все-таки жива?!
Плакучі верби сплакали у водугірку пилюку одболілих літ.
З підземних нір зацьковану свободупопідруки ти вивела на світ.
Позаростали рутою руїни.
І знов твій голос тугою примовк.
В твоїх лісах, над водами твоїмисвоїм богам молився князь Витовт.
Зминули дні.
Ти старшала роками.
Ішла у небо і вростала в грунт.
Тебе обняв залізними рукамичужий король, неситий Сигизмунд.
І знову, знову, знову під’яремна!
Чи вже собі ми ради не дамо,ще й Вишневецький, виродок Ярема,свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!
І знову захід – наче багряниця.
І знов надія в розпачі оман.
Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,і всі кайдани розірвав Богдан!
І знову лихо.
Не пройшло і году, –у Білій Церкві складено угоду.
І знову ти лишилась на поталу,і знову панство суне на Полтаву.
Щоб знов тебе поставити навколішки,щоб ти була рабою, як колись.
Он знову люди з хуторів навколишніхв твою фортецю степом потяглись.
Іде, біжить – усе, що є живого.
Жене корів, кульгає до узбіч.
О давнє місто, звикле до облоги,яка тривожна буде в тебе
Козацька чата дивиться на шлях, –по самий обрій порожньо в полях.
Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,то вже стоять покинуті двори –людські осади за Полтавою,поодинокі хутори.
Пустеля, степ…ворон голодні
Нема кому із ким заговорить.
Лише димок із Дідової Балкикурить собі у небо та й
Там дід живе, той самий дід Галерник,немрущий дід, самітник і химерник,що, років двадцять бувши у неволі,уже ж коли вернувся, а й тепер,що не різьбить, – у нього мимоволіподібне до малесеньких галер.
Ложки, корганки, різні голянички,миски косарські з вухами, сільнички.
А вже таку різьбовану і ловкуніхто, як він, не зробить салотовку.
То винесе в Полтаву, то по селах(як не замети, звісно, й не дощі).
Отож в турецьких дідових
Полтава і затовкує борщі.
Ніде й душі уже на виднокрузі,і тільки в Балки Дідової – дим.
Це ж, певно, він у тій своїй ярузіна цілий степ залишився один.– Гей, діду, діду, од дороги близько!
Гей, діду, діду, як ви там, живі?– Та й те сказать, – хіба це вперше військоу мене пройде тут по голові?
Присунув пень, – це в нього за ослоник.
Та й сів стругати з липи ополоник.
У хаті тепло.
Пахне деревиною.
Коріння повно, всякої різьби.
Під сволоком, між маком і калиною,шматки сухої липи і верби.
Сказав Іван: – Казали добрі люде,це ж місяць грудень, літо ще коли.
Тут пройде військо, хтозна, як там буде.
В Полтаві ви б цей час перебули.– Не хочу людям завдавать мороки,сидіти сидьма на чужій печі.
У мене хата тут своя, нівроку,свій домовик, свої он рогачі.
Котору зиму я вже перечовгав.
І домовик зі мною домував.
Оце сидів на причіпку учора, –сміявся, плакав, руку подавав.
Якби я міг вам бути у пригоді,а то ж про шаблю думати вже годі.
А був колись такий великовоїн! –од трьох шабель ще й досі не загоєн.
Та й знов узявсь стругати свою ложку.– Отак собі і тупаю потрошку.
У Бога смерті не благаю.
Нічого, прийде і сама.
Я ополоники стругаю,а людям їсти що
Помовчали.
Душа шукала слова.
Воно трудне, не виважиш на хунт.
Кінчався день.
Потріскували дрова.
В печі горіло, наче Трапезунд.
Мигтіли різні в полум’ї химери,різець блищав у діда у руці.
Пливли по хаті крихітні галери –ковганки, салотовки, поставці…– Ну, хто про що, а я про Наливайка.
Вона співає чи уже мовчить?– То вже не співи.
То підбита чайкаотак, упавши, на степу ячить.
В ній наче щось навіки проминуло.
Прийшла із прощі дивна і гірка.
Так від людей Марусю відвернуло,що вже нікого й в хату не пуска.
Усе одна.
Нічого їй не треба.
Все їй чуже.
Здоров’я теж нема.
Та проща, ті ночівлі проти неба…оті нестатки вічні… та
Не дай Бог, може, в неї і сухоти.
Я все боюся – рине горлом кров.
А не приймає жодної турботи,а в хаті ж так – ні хліба, ані дров.
Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.
Невже ж вона й загине так сама?!– В такій біді ніхто вже не порадько.
Немає ради.
Ради тут нема.
Чого рвеш комір?
Тут хіба задуха?
Е, ні, стривай, нічого це не дасть.
В житті найперше – це притомність духа,тоді і вихід знайдеться з нещасть.
Душа у тебе має бути крицею.
Так плакати не гідно козака.
Твій батько був,
Іване,
Остяницею, –наступний гетьман після Павлюка.
Ти ж син його!
Душі не занехаєш.
Не маєш права, ти ж таки не Гриць.
Ось пройде час, когось і покохаєш.
Преславний рід полтавських Остряниць!
Та, може, й буде Гандзя або Настя.
Та, може, й сином закріплю свій рід.
А юж не буде в світі мені щастя,поки живу я, поки й сонця світ.
Ми з нею рідні.
Ми одного кореня.
Мабуть, один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й непокореніі матері посивілі од сліз.
Минув той час, ті грози відгучали.
Нові громи схрестились на мечах.
Ми з нею – діти однії печалі.
Себе читаю у її очах.
Минають ночі думами,
І я минаю… і минають
Вона мовчить і думає піснями.
І не минають лиш її
Кінчався день.
Сумна і тонкобровадивилася Марія з божника.
Вогонь горів, потріскували дрова,шовкова стружка бігла з держака.
Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,помуркотів та й знов заліг у стружку.
І хаті знов не вистачило ока:хтось десь промчав, а балка заглибока.
І тільки сніг посипався з гілляки.– Агов,
Іване, он уже поляки!– От ми тут трохи і притрем їм роги.
А ви тут живете біля дороги, –сказав Іван, підвівся із ослоника.
А дід собі стругає ополоника.– Нікуди я,
Іване, не поїду.
А там і Ворскла скресне в берегах.
Та й тим ляхам який пожиток з діда?
Живу тут, як закопаний в снігах.– Дивіться, діду.
То ж такі ватаги.
Ніде ж нікого, важите життям.– З життям то так, то гра навпереваги.
Сюди-туди, не стямишся, – вже й там.– Що ж, вибачайте.– За що вибачати?
Мені що турок, що литвин, що
Над самим краєм пролетіла чата,і кінь із балки вимчався на шлях.
Вже в небі й місяць вистромить рогульку,і на порозі намерзає лід.
А дід запалить корінькову люлькуі довго ще дивитиметься вслід.
І довго-довго буде наслухатиоту раптову тишу хуторів.
Жар вигребе із печі, щоб до хатина цей димок чужий хто не забрів.
Залив той жар.
І виніс головешки.
А ти в кутку постоїш, кочерго.
Та так ото повештався, повештався,то так воно ще й наче не того…***
