У Глухові у городіво всі дзвони дзвонять.
З народної
А дзвонили ж –чулося і в небі,
Голосом стрясались небеса.
Зорі сипались, як риба в невід,
І тремтіла місячна яса.
Те відлуння котиться і досі,
Наче спогад про гетьманський час.
І козацькі коні ще в дорозі,
І вогонь дозорний ще не згас.
Палахкоче вогнице іскристо,
Полум’я і дзвони – два крила.
Щоб уже не заніміло місто,
Щоб його околиця росла.
Певне, знала гетьманська
Щедрі голоси своїх співців.
І снагою, мов жива криниця,
Надихала глухівських творців.
Дзвони тут будили до розплати,
Кликала дзвінкоголоса мідь.
Тут земля, немов козацька мати,
Вся покрита зморшками століть.
Мов історії жива окраса,
А вона ж – сучасності рідня.
І живучий спогад про
Чуйні душі зріднює щодня.
Як ведеться, з роду і до
У піснях засвітиться душа
Та, що зветься Волею народу,
Та, що глухівчанам не чужа.
Що вирує і шумить вітрами,
А в задумі стихне, мов дитя,
І мовчить, як небо над борами,
І в собі витворює життя.
Кожна крапля наче срібло ронить,
Клен поклав долоню на
І життя – від кореня до крони
Мов основу животворну тче.
Від глухої осені до
Знову чую у досвітній млі
Дзвонять дзвони у
Глухівської нашої Землі.
