Глухівські дзвони

У Глухові у городіво всі дзвони дзвонять.

З народної

А дзвонили ж –чулося і в небі,

Голосом стрясались небеса.

Зорі сипались, як риба в невід,

І тремтіла місячна яса.

Те відлуння котиться і досі,

Наче спогад про гетьманський час.

І козацькі коні ще в дорозі,

І вогонь дозорний ще не згас.

Палахкоче вогнице іскристо,

Полум’я і дзвони – два крила.

Щоб уже не заніміло місто,

Щоб його околиця росла.

Певне, знала гетьманська

Щедрі голоси своїх співців.

І снагою, мов жива криниця,

Надихала глухівських творців.

Дзвони тут будили до розплати,

Кликала дзвінкоголоса мідь.

Тут земля, немов козацька мати,

Вся покрита зморшками століть.

Мов історії жива окраса,

А вона ж – сучасності рідня.

І живучий спогад про

Чуйні душі зріднює щодня.

Як ведеться, з роду і до

У піснях засвітиться душа

Та, що зветься Волею народу,

Та, що глухівчанам не чужа.

Що вирує і шумить вітрами,

А в задумі стихне, мов дитя,

І мовчить, як небо над борами,

І в собі витворює життя.

Кожна крапля наче срібло ронить,

Клен поклав долоню на

І життя – від кореня до крони

Мов основу животворну тче.

Від глухої осені до

Знову чую у досвітній млі

Дзвонять дзвони у

Глухівської нашої Землі.