Восени наприкінці 40-х

І в церкві недобре, навіть на сповіді(випитує піп:

Кого вбив?”, пастир).

І в тебе недобре, навіть тоді,коли залишаємося удвох.

Не можу тебе обняти,бо страшно скрізь і страшно,стоячи на такій землі,цілувати тебе.

Добре тільки у стайні,коли доїш корову,а я даю сіна вівцям і ягнятамі довго дивлюся в їхні очі,бо тільки там залишилосящось лагідне, щось людське, щось материнське,тільки маржина ще вміє спати,як ми уміли, — хай спить,я постелю їйсухого листу з горища на стайні.

Та враз від різкого крику дальньої птахиз рук падає кошільі листя засипає тебе, літає навколотебе, яворове листя, букове, багряне, золоте!

Піднімає тебе, відриває від цієї земліразом із молоком,і я в страсі підхоплюю тебе на рукиаж на горищі — я обнімаю тебе!

Я тебе обнімаю.

Я вперше зриваю з тебе одежу страху,і в ту ж мить нас одягає листябукове і яворове,яке літає і літаєі не хоче з нами впасти і вмерти.

Я люблю тебе тут, обціловую тебе в цьому листі,відділовую букове на грудях твоїх,яворове првпіловую на твоїх очах,бо між нами й землею кривавоюмирно спить маржинаіз людськими заплющеними очима,а над нами тихо співаєбукове листя і яворове,мила

Коли виводилиіз зав’язаними за спиною руками,забили голову його у яму,куди витікало все жолобком зі стайні.

Притиснули важкимивід осінньої грязюки чоботамиі гримали доти,доки літав перед їхніми невиспаними очимаяворовий, а може, буковий листок.