Сидить в темниці в’язень
І скрізь блукає поглядом, смутний:
То по закуренім низькім склепінню,
То по стіні, по брудному камінню.
Над головою в нього
Нудьга свої широкі сиві крила.
А думка рветься в той широкий світ,
Його вкрива тепер весняний
Забудь той світ! міцна твоя
І думка пада, мов підбита птиця.
Не плаче бідний в’язень, не ридає,
Сумний, понурий, край вікна сідав.
Перед вікном широка бита путь,
По ній чужі байдужі люди йдуть.
Хто йде, хто їде – на темницю гляне.
Холодний погляд!..
Ох, як серце в’яне!
В темниці тут жива душа конає,
Ніхто про те не думає, не
Дорогою йде жінка молода.
Яка ж сумна, убога та бліда!
І на руках несе малу дитину,
Обгорнену в подерту сірячину.
Яка ж вродлива, гарна, мов картина,
Та безталанна вбогая дитина!
Побачив в’язень пару ту й зрадів,
А тільки вид йому як сніг збілів.
Ох, се ж його дружина молодая!
Ох, се ж його дитинонька
Здоров був, любий!» – жінка говорила,
А в голосі її сльоза бриніла.
Але весела й жвавенька
І щебетала дівчинка
Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю?
Візьми на руці, поцілуй
Здавалось, певне, бідному дитяті,
Що татко жартами сховавсь за грати.
А татко ручку доні
І гіркими сльозами
Ох, ти ж моє дитя кохане,
А жінка мовила:
Радіє,
Мале, – його ще лихо не діймає;
Вже другий день, як хліба в нас немає.
В неділю ще за той нещасний
Останнюю худобу жид загріб,
Продав за довг остатнюю
І сльози жінці перебили мову;
До каменя холодного
І гірко, розпачливо заридала.
Мала дитина почала
І стиха їсти в матері
Прощай!» – промовила понуро мила,
Дитину до віконця підсадила.
Татусь, цілуючи свою дитинку,
Невільничого хліба дав
Він погляд свій услід їм посилав.
Він і тепер не плакав, не ридав,
На очах в його сльози не блищали,
Вони на серце каменем упали.
І в’язень руки заломив з
Навіщо ми побралися з тобою!..»[1889]
