Ще старість не прийшла, а все минулене раз мені став перед очима,і я дивлюсь так пильно, мов боюся,що більш мені не прийдеться побачитьтого садочка спогадів моїх,що міниться барвистими квіткамипри світлі мрій, мов при західнім сонці.
Ось і тепер повстав дитячий спогаді кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!
В дворі старого замчища-руїнизібрались ми на віче, все поважні,учені голови, гладенькі й кучеряві,і віком не малі – якби зложити літа усіх,либонь, століття вийшло б!
Ми всі були на зборах, всі дванадцять.
Обачні люди, тямили ми добре,що ми живем у небезпечний час:поставили сторожу біля брами, –як хто надійде, щоб давала гасло, –і раду радили.
Таємне товариствоми закладали, і ніхто з «великих»до нього доступу не мусив мати.
Зложили всі обітницю врочистуховати таємницю до загину.
Яка ж була мета у
Мета?» – «великі» вже б не обійшлисябез сього слова, ми ж були щиріші:в нас не було мети.
Було завзяття,одвага, може, навіть героїзм,і з нас було доволі.
Ще ж до тогобула в гурті маленька Жанна
Арк:тоненька, блідолиця, голосочокбринів, немов дзвінок, її очиціблакитні блискавиці розсипали,злотистеє волосся розвівалось,мов орифлама.
В нас її вважализа речницю великої снаги.
Вона сиділа в замковій бойниці,неначе в ніші, і навколо неїбуло ще досить неба весняногов тій рамці кам’яній; західне сонцевінцем її голівку червонило.
Вона держала слово, і багатовеликих слів у ньому поміщалось:братерство, рівність, воля, рідний
Так, так, те все було.
А далі словозмінилося у спів, і вся громададо дзвінкої промови прилучилась.
О, то були такі «червоні» співи,яких, либонь, не чув старезний замокі в ті часи, коли червона кровйому красила тверді, сиві
Гартовані ножі» були в тих співах,а в серці у співців була любовдо тих «великих», що були малимина бенкеті життя.
Летів той співгеть за зубчаті стіни і котивсязеленими моріжками до річки,немов хотів поплисти за водоюдо вбогих сел, що мріли
Зубчата тінь від замкового мурувсе довшала, а далі й двір покрила.
В бойниці небо стало темно-синім,не стало вже червоного віночкана голові малої Жанни
Арк,а ми співали… Раптом наша вартанам гасло подала:
Гуси, додому,вовк за горою!” – Все затихло миттю:“великі” йшли!..
Під муром притаївшись,ми бачили, як постаті незграбні,хитаючись та пишучи «мисліте»,блукали по замковому дворі, –«великі» йшли з веселої беседи.
Ой, видко, шлях був довгий та трудний,либонь, їм там судилось
Таємне віче розійшлось таємно:скрадалися ніжки маленькі тихоу темряві; ніхто не озивався:ручки стискались мовчки на прощання;за брамою всі різно
Де ви, мої товариші колишні?
Ми розійшлися, мов стежки по лісі.
Чи ви коли ще згадуєте замокі всі ті речі, співи, таємниці?
Чи, може, вам – «великим», мудрим людямтепер уже не до дитячих мрій?..
