Країно, що страждаєш на комплекс материнстваі обмотуєш інші нації колючим дротом своєї любови,хіба не знайдеться серед твоїх синівхоч одного, який сказав би:
Залиши їх,
Країно-велетню, ти живишся безборонними книжками,мов немовлятами в дитинцях бібліотек —я жив би й мільйон років, щоб пройти тебе до краю,опираючися на ніж, як на друга плече.
Самостійні, мов непорочні, держави сплять в м’якихліжках своїх границь,зі столицями напіввідкритими, як уста,а з-за обрію нахиляється до них твій косоокий Христос,з солоним медом сифілісу на губах.
