Полуботку,
Наказний гетьмане!
А хто ж тобі
Булаву дістане?
Полуботку,
Голубе-соколю!
А як же ж ти
За козацьку волю?
Полуботку,
Рідная дитино!
А як же ж ти
З вражим Вельяміном? 2Не питайте, хто
Булаву добуде,
Є у нього Україна,
Є у нього люди.
І пішли вже Семен
І Василь Биковський 3,
Лиш чекайте, що то
Цар Петро московський.
Нема царя в Московщині,
Десь у Тегерані 4;
Але посли й туди за ним
І вже в Астрахані.
І за море, за Хвалинське 5,
Листи
Та у царя серед
Гетьмана благають.
А тим часом і
Листи посилає 6Та до царя
Стиха
Що робити, — каже, — царю,
З тими козаками?
Либонь, вони хотять
Битись з москалями!
Шумить-гуде Україна,
Козаки гукають,
А найбільше Милорадич 7З Маркевичем 8 грають”.
І подумав цар московський,
Та й із
Серед зими свої
Шле до Астраханя,
Та й і каже
Почекайте, люди,
Повернуся в Московщину
Тоді все вам буде!
Але за то й мене
Послухайте, діти,
І п’ятнадцять мені
Козаків пошліте!
З Милорадичем
В Ладогу п’ять тисяч,
А з Маркевичем до
Пошліть десять тисяч!” 9І пішли сумні козаки,
Нічого
Зато, — кажуть, — ми
Будем живо
Та не ворон же то
Із соколом б’ється,
То Вельямін з
За права дереться.
І обидва
Просять розсудити.
І говорить цар
Нічого робити!
Треба, — каже, —
В Петропіль 10
І тут йому
Правду
І з Савичем 11 і Чарнишем 12Павла викликає,
Але Павло послів
Вперед посилає.
І прибули у
Посли молодецькі:
Полковники
І Петро Корецький.
Бунчуковий
І судець Грабенко,
І військовий з ними
Завзятий Ханенко 13.
І прибули у
Та й говорять:
Царю!
Візьми собі Вельяміна,
Візьми нашу кару;
Судці твої
Нас добра не учать,
Багатого обдирають,
А бідного мучать.
Козаків за хлопів
І гризуть
А чи ж так то, ясний царю,
Було за Богдана?..
Ти говориш, що
Сам царям прирадив,
Щоб московський
На Вкраїні рядив;
Але Павло
Не ховає слова,
Він говорить:
Що там, — каже,
Батькова умова!
Спершу, царю, піднови
Нашу давню волю,
Щоб ми самі
Помежи собою;
Щоб ні стольник, ні боярин,
Ані
Не питали, не
Нашого народа;
Щоб козаки самі
Розправу чинили,
І, де три їх, щоб два
Третього судили.
І всі царі
Теє право
І за нього своє
Царськеє давали.
Та й ти давав, ясний царю,
Як ізбирав раду,
Як давав нам у
Пана Скоропаду! 14Чого ж тепер на
Воєводи стали,
Чого права
Й вольності
Незабаром за
Й Павло
І з Чарнишем і
К царю підступає.
Підступає, дає листи,
Просить за Вкраїну,
Але, знати, й Павло
В лихую годину:
Ані Петро, ні
За нього не дбали,
Його листи за
Під сукном лежали.
І чекає Павло місяць,
Ба й другий чекає,
Ба й чекає місяць третій
Цар не
Почекай же, — Павло каже,
Їдна мені доля,
Але стане й тобі
Козацькая воля”.
І останнє своє
Цареві готовить;
І приходить з
І до нього
Знаю й бачу тепер, царю,
Що ти без
Підійнявся на
Мої України.
І всі царськії
Хочеш попалити,
І всі вольності
Хочеш потопити.
І козаків, як худобу,
На роботу гониш,
І над ними
Вічна
По болотах
І гетьмана
Нам не позволяєш,
І судити судців
З Москви посилаєш!
І нас судять без закону,
Без всякого права;
Чи вже ж тобі за то, царю,
Буде яка слава?
Але нехай мені
Вільно і казати,
Що нічого тобі, царю,
З України ждати.
Україна — не дитина,
Вона волю має,
А вільного не неволі
Правда пригортає.
Тепер кажи мені, царю,
Хоч залізо терти,
Хоч у тюрмі
Із голоду мерти;
Усе їдно мені, царю,
Тілько б не видати,
Як та бідна
Буде
І стиснув Петро
Шкуру, — каже, —
Але трохи
В тюрму аж до
І у тюрмі Петра й
Разом з
Обіллявся
Дрібними
Обіллявся не за себе,
А за
Та за своїх товаришів,
Що без долі гинуть.
Та не довго ж Павло плакав.
Заслаб,
Цар доктора посилає
Павло
Нащо, — каже, — життя
Назад повертати,
Коли я не можу
Батьківщині
Петро сам іде до нього,
Щоб перепросити,
І дає йому лікарство,
Просить його пити.
Але Павло
Йому
Дармо, царю; ти не вернеш,
Що вже
Живо-живо Павла й
На світі не буде, 15Тоді обох нас
Правдивії
Джерело:
Степан Руданський.
Київ,
Наукова думка”, 1985.
Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660—1724) — наказний гетьман Лівобережної України (1722—1724), у 1706—1722 рр. — чернігівський полковник.
Домагався від царського уряду відновлення права виборів гетьмана і ліквідації Малоросійської колегії, створеної 1722 р. з наказу Петра I у Глухові.
Ув’язнений Петром I, помер у Петропавлівській фортеці в Петербурзі.
Широко відома легенда про “золото Полуботка”, яке він буцімто передав на депозит у Банк Англії перед арештом.
Вельямін — Степан Лукич Вельямінов, царський бригадир (військовий чин між полковником і генералом), президент Малоросійської колегії.
Відзначився службовими зловживаннями.
І пішли вже Семен Рубець || І Василь Биковський… — Після смерти гетьмана І.
І.
Скоропадського (1646—1722) П.
Полуботок послав військових товаришів С.
Рубця та В.
Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана.
Проте посли до царя не були допущені.
Нема царя в Московщині, || Десь у Тегерані… — У 1722—1723 рр.
Росія вела війну з Іраном.
І за море, за Хвалинське… — У староруських літописах Хвалинським називалось Каспійське море.
А тим часом і Вельямін || Листи посилає… — С.
Вельямінов особисто зустрівся з Петром I 1723 р. в Москві після повернення останнього з Персидського походу 1722 р.
Милорадич — Михайло Ілліч Милорадович, український поміщік, за походженням серб, у 1715-1726 рр. – гадяцький полковник.
Маркевич — лубенський
В Ладогу п’ять тисяч, || А з Маркевичем до Хреста || Пошліть десять тисяч! — Царський уряд використовував козаків на будівництві каналів, оборонних валів та фортець, зокрема Ладозького каналу біля Петербурга та фортеці святого Хреста на Каспійському морі.
Козаки працювали безплатно і через важкі умови роботи масами гинули або ставали каліками.
Петропіль — Петербург.
Савич Семен — генеральний писар України.
Чарниш
Черниш) — генеральний суддя.
Ханенко Микола Данилович (1691—1760) — український поміщик, генеральний хорунжий (1741—1760). 1723 р. разом з П.
Полуботком був звинувачений у зраді і заарештований у Петербурзі; звільнений 1726 р.
У 1738 р. брав участь у поході російського війська на Крим.
Написав щоденники
Даіріуш” та
Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка 1726—1753 рр.”, які містять відомості з історії України 20—50 років
II ст.
Скоропада — І.
І.
Живо-живо Павла й Петра || На світі не буде… — П.
Полуботок помер 29 грудня 1724 р., а Петро I — 8 лютого 1725 р.
