І золотої й
Мені, щоб знали ви, не
Моєї долі молодої:
А іноді така
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки.
Що
Даремне, марне
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у
Перша половина 1849,
Косарал]
