Від мук земних себе не відокремлю,
Допоки Світло не здолає тьму.
Та мушу визнати: планету
Ненавиджу, буває, мов тюрму.
Ненавиджу чиновника, до
Звертатись мушу з папірцем в руках.
Себе ненавиджу — себе такого,
Яким я є у м’язах і кістках.
Ненавиджу оці світанки сірі,
Що в пеклі десь початок свій беруть.
Ненавиджу людей — двоногих звірів,
Що все живе невдовзі пожеруть.
А в мить, коли моя
Йде через дріт колючий на прорив,
Недобрим словом пригадаю Бога,
Що Землю цю криваву сотворив.
В безмежнім просторі, де Слово
Літає на ментальному крилі,
Ця ледь помітна іскорка навіщо?
Навіщо наші муки і жалі?
Ну ще в катівнях розстріляють сотню,
Іще хтось кілька вимолить
І так мені скорботно, так самотньо
Як Богові, що в світі сам-один.
Нарешті встане сонце — й крізь
Живим даруючи святих пожив,
Мене обгорне, як малу дитину,
Своїм теплом — щоб я таки ожив.
І я збагну, що ганив Бога всує:
Опівдні глянь у вічі небесам,
Де в Сонця жилка на виску пульсує
І ти побачиш, що навік не сам.
