Самотність

Від мук земних себе не відокремлю,

Допоки Світло не здолає тьму.

Та мушу визнати: планету

Ненавиджу, буває, мов тюрму.

Ненавиджу чиновника, до

Звертатись мушу з папірцем в руках.

Себе ненавиджу — себе такого,

Яким я є у м’язах і кістках.

Ненавиджу оці світанки сірі,

Що в пеклі десь початок свій беруть.

Ненавиджу людей — двоногих звірів,

Що все живе невдовзі пожеруть.

А в мить, коли моя

Йде через дріт колючий на прорив,

Недобрим словом пригадаю Бога,

Що Землю цю криваву сотворив.

В безмежнім просторі, де Слово

Літає на ментальному крилі,

Ця ледь помітна іскорка навіщо?

Навіщо наші муки і жалі?

Ну ще в катівнях розстріляють сотню,

Іще хтось кілька вимолить

І так мені скорботно, так самотньо

Як Богові, що в світі сам-один.

Нарешті встане сонце — й крізь

Живим даруючи святих пожив,

Мене обгорне, як малу дитину,

Своїм теплом — щоб я таки ожив.

І я збагну, що ганив Бога всує:

Опівдні глянь у вічі небесам,

Де в Сонця жилка на виску пульсує

І ти побачиш, що навік не сам.