Море стелиться чорним, важким оксамитом,небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом,промовляє зоря до зорі.
Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,ледве дишуть… підкрались і вдарили зразу в борти,потрясли корабель наш і з реготом геть
Знову тиша і знов темна сила таємно
Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись:смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.
Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто,ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.
Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто,тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.
Чи се ж та «країна світлаі прозорої блакиті»,де колись я забувала,що десь є негода в світі?
Світло зникло, небо змеркло,і блакить укрили хмари,від минулого зосталисьневиразні, смутні мари.
Де ж ти, наша люба Stella Maris ясна?
Ти колись нам слаладоріженьку світла, вабила нас красна,долю віщувала.
Де той білий човник, що по тій дорозіз нами плив «на чисте»?
Де те все поділось, що тоді нам мрілось, –ясне, урочисте?
Білий човник, може, десь тут на причалітихо спочиває,
Stella Maris, може, завтра без печаліцілий світ осяє,тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,не питай…
А тоді:
Нас було тільки двоє,хвилі скрізь коло нас коливались,і такі ми самотні обоєсеред того простору здавались.
Я дивилась на тебе, мій брате,що гадала, не вимовлю зроду,чим було тоді серце багате,поховала я в тихую воду».
Я дивлюсь на сю чорну безодню.
Де то спить моя думонька, де?
Де б не спала, навіки пропала,так, як любе життя молоде!..
