Стара кінохроніка

На мить сповзли з екрана реалії ракетні.

Дивлюсь — очам не вірю, мов справді бачусон:

Майнули білі коні — тачанки кулеметні,

На вороних за ними рушає ескадрон.

На мавзолеї Сталін.

У нього давня звичка:

Простий кашкет,

Мовляв, одна сім’я.

В шерензі вісімнадцять у білих рукавичках.

Догадуюсь потроху, що то між ними я!

Чи вам відомо, скільки зусиль та замороки,

Щоб раптом із шеренги не виніс вороний?..

Це ж ледь не півстоліття!

Це ж

Неначе з того світу дивлюсь на світ земний.

Були ті ж самі шаблі у козаків на Січі.

Ті ж самі коні й сідла.

Ті самі

Я, мабуть, народився не раз або й не двічі,

Якщо й космічне диво мене не обмина.

Коли живеш на хвилі

Час від подій розпухне.

Його вдяга, мов свиту,

Діяльний чоловік.

Живуть собі міщани:

Їдальня, ванна, кухня.

У мене — сотні років.

У них — кротячий вік.

А пізнання триває: в тюремну

Хтось заверстав

Мого життя політ.

Згасили телевізор — і я не розумію:

Як той кіннотник

Попав сюди за дріт?..

Довкола мене люди, що йдуть по гострій грані,

А спогади почнуться — романи з них пиши.

Кажу молодшим зекам: то ж сам я на екрані.

Сміються хитрувато: авжеж!

Бреши, бреши.