На мить сповзли з екрана реалії ракетні.
Дивлюсь — очам не вірю, мов справді бачусон:
Майнули білі коні — тачанки кулеметні,
На вороних за ними рушає ескадрон.
На мавзолеї Сталін.
У нього давня звичка:
Простий кашкет,
Мовляв, одна сім’я.
В шерензі вісімнадцять у білих рукавичках.
Догадуюсь потроху, що то між ними я!
Чи вам відомо, скільки зусиль та замороки,
Щоб раптом із шеренги не виніс вороний?..
Це ж ледь не півстоліття!
Це ж
Неначе з того світу дивлюсь на світ земний.
Були ті ж самі шаблі у козаків на Січі.
Ті ж самі коні й сідла.
Ті самі
Я, мабуть, народився не раз або й не двічі,
Якщо й космічне диво мене не обмина.
Коли живеш на хвилі
Час від подій розпухне.
Його вдяга, мов свиту,
Діяльний чоловік.
Живуть собі міщани:
Їдальня, ванна, кухня.
У мене — сотні років.
У них — кротячий вік.
А пізнання триває: в тюремну
Хтось заверстав
Мого життя політ.
Згасили телевізор — і я не розумію:
Як той кіннотник
Попав сюди за дріт?..
Довкола мене люди, що йдуть по гострій грані,
А спогади почнуться — романи з них пиши.
Кажу молодшим зекам: то ж сам я на екрані.
Сміються хитрувато: авжеж!
Бреши, бреши.
