Зіпнувсь на пагорб — крутогляд широколано простелявся,і жайвір літо звістував — на мідяну струну низався.
Рука спроквола тінь несла, коли поля благословлялаі вруна гладила густі хвилясто-ніжно,
Блакитним опадом небес повільно світло струмувало,і простір згорнутий воскрес, зламавши крижані кристали.
Німій і подих затамуй, щоб захват не схлюпнути,щоб вариво зелених фарб не обернуть в цикуту.
І обрій поруч поклади, щоб не змаліть дочасно,та коло жаром обведи — на обрії пригаслім.
Не в надмірі твої чуття, в обмеженнях щоденних:не вистачить твого життя, щоб пережить зелене.
Очей не вистачить твоїх і захвату не стане,щоб ти за день ввібрати міг безмежжя швидкотанне.
Бо, захлинувшися, впадеш — і пагорб западеться,пізнавши всю жорстокість меж, де замикалось серце.***
