Десятого числа.
Десятого місяця.
Дві тисячі двадцять другого року.
У Полтаві вимкнули світло.
У моєму серці ще горить моє Світло.
Я не боюся померти.
Вибухи.
Розрухи.
Сльози із кров'ю.
Воля не в цьому.
Я не бачу сенсу емоціювати.
Бо той хто друг собі, не хоче смерті всім.
Наклепи.
Різкі висловлювання.
Зловтіхи.
Повна маячня.
Я не боюся війни вже цієї.
Людської проти людської.
Люди проти людей.
Нелюди зникли безвісти.
Чомусь у чорну ікру.
Згадую своє дитинство.
Воно таке яскраве.
Як те світло у попелі.
Я та Квітка.
Мальва.
Малинова.
Потім це стане моєю картиною.
Вільною.
В одязі.
В роздумах.
В розмові до Бога.
Квітка залишається справжньою окрасою.
І після війни.
Це означає, що вона робить кроки у мені.
Подорожуючи навкруги.
Я не питаю:
"А чому таке життя?"
Бо мені це не потрібно.
Класно.
Дійсно.
Справді.
Я щаслива зараз у цьому моменті.
Дитинство - гарна річ.
Його просто треба віднайти.
У собі.
Не вважати що ти така собі леді, із дуже травмованою душею.
Чи деякий хлопець із зарядженою рушницею та непохитною гіркістю.
Ти - дитина.
Віднайди її у собі.
Через попіл Війни.
©Альбіна Діденко
10.10.22
Картина - Томаш Ален Копера