До товаришів

О, не забуду я тих днів на чужині,

Чужої й рідної для мене хати,

Де часто так приходилось

Пекучу, гірку правду вислухати.

Уперше там мені суворії

Перед очима стале без покрас;

Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,

Казали:

Годі нам, тепер черга на вас,

На вас, робітники незнані,

Та тільки хто ви, де?

Подайте голос нам.

Невже ті голоси несміливі, слабкії,

Квиління немовлят – належать справді вам?

Невже на всі великії події,

На все у вас одна відповідь є

Мовчання, сльоаи та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

Невже се так?..» Я мовчки все приймала;

Чим мала я розбить докори ці?

Мов на позорищі прикута я стояла,

І краска сорому горіла на

Що ж, браття, мовчите?

Чи втішені собою,

Що вже й докори сі вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь?

Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу

Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!1895