Моя душа — це світ з материками,
Де серед гір снується сто доріг.
Любив блукати я по них
І душу від сліпих марнот беріг.
Я шанував людське
І твердив, вірячи, що я — пророк:
Поезія — це чисте
Загадок неба, таїнства зірок.
Сягав поза сонця духовним оком,
Вивчав говірку світла і пітьми.
Та якось я помітив ненароком:
Мій материк не вільний від тюрми.
Я втратив спокій в самоті й на людях,
Мені боліло в полі і в гаю
Бо відчував: зробилось мулько в грудях,
А дріт колючий в душу вп’явсь мою.
Я рвав умовностей лискучі шлеї
Хотів тюрму втопити у вині.
Та марні спроби — не втекти від неї:
Вона не поза мною, а в мені.
Тоді збагнув: ці загорожі й грати,
Що будувались людям на біду,
Зсередини належить зруйнувати
Для цього, тюрмо, сам тебе пройду.
І я пройшов.
Де згорбившись,де плазом
Без просвітку, без ласки, без тепла.
З ногами сам до себе в душу влазив
Вона для мене карцером була.
Гадав, що саме так я
Той гріх, що, тюрмо, ти у світі є.
І цим для себе спокій підготую:
Сумління заспокоїться моє.
Та де там!
Відпусти мене, проклята:
Є в світі гори, води, комиші.
Зненацька з сонця чую голос брата:
За мурами твої
Моя душа — це світ з материками,
Де серед гір снується сто доріг.
Але мені лишилась під
Лиш та, що кличе на сумний поріг.,
Сибір
