Любим моїм землякам-
Мені хоч очі зав’яжіть,
Я і вночі
Старий кар’єр, де батько
Довбав колись руду.
Я змалку знав, які
Вкладаються труди,
Щоб крізь каміння і
Пробитись до руди.
Серед кар’єрів і
Дитинство прогуло,
Я став поетом, і
В глибини потягло.
Я пробивався крізь нудьгу,
Сипучу і тверду,
І сміху поклади шукав,
Як золоту руду.
Іде продукція
Повільно “на-гора”,
А пильні критики
Біля мого копра.
Один говорить: — Це — руда.
А другий каже: — Ні!
А ще якийсь свої
Приписує мені.
Я їм сказав би: злазьте
Та спробуйте довбать.
Це вам не те, що
З порадами давать.
Одне — трудитися вгорі,
А інше — в глибині.
І ще таке сказати
Хотілось би мені:— Якщо руда — нехай мій
Видзвонює, мов сталь,
А не руда — то не
І не великий жаль.
На другу зміну стане хтось,
Коли я геть піду,
І краще видасть
Ту золоту руду.
Нехай то буде мій земляк,
Простий шахтарський син,
Що сміх добуде не з верхів,
А з трудових глибин.
