Костомаров у Саратові

Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?                                 В.

МисикIЗа роком рік росте твоя тюрма,за роком рік підмур’я в землю грузне,і за твоїм жалінням заскорузлим,за безголів’ям — просвітку нема.

Живеш — і жди.

Народжуйся — і жди.

Жди — перед сконом.

Жди — у домовині.

Не назирай — літа збігають згіннібез цятки неба й кухлика води.

Ти весь — на бережечку самоти,присмоктаний до туги, ніби равлик,від вибухлої злості занепалий,не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,не вгамувавши вікової спраги.

Він висмоктав із тебе всю одвагу,лишив напризволяще і прокляв.

IVЗадумалася свічка —повечоровий спах.

Розрада невеличка —і голова в руках.

Розіп’ятий на рамисосновому хресті,звіряєш самотіднедавні тарарами.

Загублений між днів,не спам’ятаюсь досі.

Під вибухами сосон —мов на морському дні.

Важкі обвали літі пам’яті провали.

Але ж і дні настали —оцей вселенський гніт.

Мій Боже, білий світ —це біле божевілля —не варт твого зусилля,то й бідкатися встид.