Але що ж робити живій душі у цій державі смерті? В.
МисикIЗа роком рік росте твоя тюрма,за роком рік підмур’я в землю грузне,і за твоїм жалінням заскорузлим,за безголів’ям — просвітку нема.
Живеш — і жди.
Народжуйся — і жди.
Жди — перед сконом.
Жди — у домовині.
Не назирай — літа збігають згіннібез цятки неба й кухлика води.
Ти весь — на бережечку самоти,присмоктаний до туги, ніби равлик,від вибухлої злості занепалий,не можеш межі болю осягти.
А світ весь витих, витух, відпалав,не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,лишив напризволяще і прокляв.
IVЗадумалася свічка —повечоровий спах.
Розрада невеличка —і голова в руках.
Розіп’ятий на рамисосновому хресті,звіряєш самотіднедавні тарарами.
Загублений між днів,не спам’ятаюсь досі.
Під вибухами сосон —мов на морському дні.
Важкі обвали літі пам’яті провали.
Але ж і дні настали —оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ —це біле божевілля —не варт твого зусилля,то й бідкатися встид.
