Мій боже милий, як то
Святих людей на світі стало.
Один на другого
Кайдани в серці.
А словами,
Медоточивими
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий,
Мовлявший:
Ми не суєта!
І возвеличимо на
І розум наш, і наш
Та й де той пан, що нам
І думать так, і
Воскресну я! — той пан вам скаже.
Воскресну нині!
Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих…
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло
Поставлю слово.
І пониче,
Неначе стоптана трава,
І думка ваша, і слова».
Неначе срібло куте,
І семикрати
Огнем в горнилі,—
Твої, о господи, такії.
Розкинь же їх, твої святиє,
По всій землі.
І
Твоїм увірують на
Твої малі убогі діти!1859, 15 февраля,
Петербург]
