Зійшло сонце;
Де палала, тліла,
А де шляхта, запертися,
У будинках мліла.
Скрізь по селах шибениці;
Навішано трупу
Тілько старших, а так
Купою на купі.
На улицях, на
Собаки,
Гризуть шляхту, клюють очі;
Ніхто не боронить.
Та й нікому:
Діти та
Жінки навіть з
Пішли в гайдамаки.
Отаке-то було
По всій Україні!
Гірше пекла… А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
Треба крові, брата крові,
Бо заздро, що в
Є в коморі і надворі,
І весело в
Уб’єм брата! спалим хату!”
Сказали, і сталось.
Все б, здається; ні, на
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замучені
Розв’язались — і кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян
Впились кров’ю.
А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти.
Мандрували
Лісами, ярами,
А за ними і
З дрібними сльозами.
Вже минули Воронівку,
Вербівку; в
Приїхали.
Хіба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю”.
А тим часом
Й Вільшану минають.
Питається у
Що, титаря
Ба ні, дядьку; батько казав,
Що його
Оті ляхи, що там лежать,
І Оксану вкрали.
А титаря на
Вчора поховали”.
Не дослухав…
Неси,
І поводи
Чом я вчора, поки не знав,
Вчора не загинув!
А сьогодні, коли й умру,
З домовини
Ляхів мучить.
Серце моє!
Оксано!
Оксано!
Де
Замовк, зажурився,
Поїхав ходою.
Тяжко-важко
Боротись з нудьгою.
Догнав своїх.
Вже хутір минають.
Корчма тліє з стодолою,
А Лейби немає.
Усміхнувся мій Ярема,
Тяжко усміхнувся.
Отут, отут
Перед жидом гнувся,
А сьогодні… та й жаль стало,
Що лихо минуло.
Гайдамаки понад
З шляху повернули.
Наганяють півпарубка.
Хлопець у
Полатаній, у постолах;
На плечах
Гей, старченя! стривай
Я не старець, пане!
Я, як бачте,
Який же
Відкіля
З
А Будища знаєш?
І озеро коло
І озеро знаю,
Отам воно; оцим
Втрапите до
Що, сьогодня ляхів
Нігде ні одного;
А вчора було багато.
Вінки не святили:
Не дали ляхи прокляті.
Зате ж їх і били,
І я, й батько святим ножем;
А мати нездужа,
А то й вона
Добре, хлопче.
Ось на ж тобі, друже,
Цей дукачик, та не згуби”.
Узяв золотого,
Подивився:
Спасибі
Ну, хлопці, в дорогу!
Та чуєте? без гомону.
Галайдо, за мною!
В оцім яру є
Й ліс попід горою,
А в лісі скарб.
Як приїдем,
То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям.
Може,
Стерегти
Яка погань”.
Приїхали.
Стали кругом ліса;
Дивляться — нема
Ту їх достобіса!
Які груші уродили!
Збивайте, хлоп’ята!
Швидше! швидше!
Отак, отак!
І
Посипалися додолу,
Груші гнилобокі.
Позбивали, упорались;
Козакам нівроку,
Найшли льохи, скарб забрали,
У ляхів
Потрусили та й
Карати
У Лисянку.
