Як налягло на Русь татарське лихоліттє,
Зісталося в Києві немовби тілько сміттє.
На Клязьму й на Москву позабігали
І визирали, хто з Киян туди прибуде.
І всі, що руської єдиності жадали,
На Клязьму й на Москву помалу прибували.
І засвітився світ по застумах московських,
І надив буйтурів до себе запорозьких.
І покидаючи свою руїнну дикость,
Вбачали під Петром імперії великость.
Імперія, се власть була над ворогами,
Над Ханом,
Турчином,
Литвою і Ляхами.
Боявсь про Чигирин султан і споминати,
Давай на Буджаки необзир утікати.
Ляхва з Литовцями не раз укурі бита,
Під плахтою в жінок ховала єзуїта.
І що б там ні було гіркого на Вкраїні,
А густо забуяв наш нарід на руїні.
Де нас десятками за Паліїв лічили,
Там мільйонами край рідний ми осіли.
Навчили ми Ляхву латину занедбати,
Польщизною листи й літописи писати.
Так само й Москалю живу вказали
І привели його ід пушкінському слову.
Собі ж добро своє найкраще приховали:
Про рай, свій рідний край, з Тарасом заспівали.
Та пісня по Урал і Волгу розлилася,
Стара в ній русчина з новою понялася.
Тепер Боянська Русь козацтво занедбала,
Руїнним полом’єм хвалитись перестала.
І буде знов її той дух животворити,
Що із Ляхви й Москви умів людей зробити.
Той дух, що всю Ляхву одвадив од латини,
Статарену Москву — од нагинання спини.
Колись до Києва тягли народи многі,
Од Волхова,
Карпат,
Тмуторокані,
Волги.
Свобода їх узлом в’язала побратимським,
Як средиземний мир під славним царством римським.
Уставши з попелів козацької руїни,
Кликнімо до синів славненької родини:
Озвітеся, брати, з восходу і з
До неприязного всім деспотам народу.
Під себе ми своїх сусід не підгортали,
Над гегемонію свободу прекладали.
Без єзуїта Лях,
Москаль без
Зустріне серед нас приятеля і брата.
Топімо ж у Дніпрі ненавись братню, дику,
Спорудьмо втрьох одну імперію велику.
І духом трьох братів освячений
Нехай дає нам лад свободи імператор.
